• Головна
  • Родина Лискіних: в житті завжди є місце надії
08:58, 10 вересня 2017 р.

Родина Лискіних: в житті завжди є місце надії

Я продовжую знайомити вас з прийомними сім’ями та дитячими будинками сімейного типу, які проживають у місті Новомосковську. Я розповім вам про людей, які живуть поруч з нами, Про людей, які своєю щоденною працею батьків – вихователів доводять, що в житті завжди є місце надії. Надії на краще майбутнє, надії на затишок в сімейному колі, надії на те, що тебе вислухають, допоможуть, підтримують. Мова піде про подружжя Лискіних, Ніну Іванівну та Віталія Олексійовича.

Родина Лискіних: в житті завжди є місце надії, фото-1

Ви тільки уявіть собі, що в той час, коли в нашій країні все розвалювалося, коли руйнувалися роками сформовані уявлення про моральні цінності та ідеали, а їм на зміну приходило нове « мышление» (наголос робити на перший склад), коли сильні, цілеспрямовані люди не витримували змін та сходили з дистанцій, саме в той час подружжя Лискіних вирішило, що справою їхнього життя повинно стати виховання дітей. На думку приходять кадри з фільму, де героїня Наталії Гундаревої на зустрічі з колишніми однокласниками на питання, ким вона працює, відповідає – я мама. Отак сталося і з Ніною Іванівною. Вже більш ніж чверть століття вона мама - мама для дітей, які залишилися без своїх кровних батьків.

Я пам’ятаю свою розмову про її перших вихованців, про те, як Ніна Іванівна та Віталій Олексійович їхали в дитячий будинок за однією дитиною, а повернулися з шістьма, про те, як їх перші вихованці не могли повірити, що їжа у них буде постійно і ховали хліб під подушки на «чорний день». І зауважте, що мова не йде про післявоєнних дітей, мова йде про дітей дев’яностих, від яких відмовилися батьки, яких знайшли на вулиці, які жебракували, які в своєму маленькому житті зазнали знущань, які втратили довіру, не мали надії і не знали, що таке любов. Що пережило подружжя в той час важко і уявити. Але вони терпляче, день за днем, крок за кроком повертали цих дітей до нормального життя. А щодо тієї історії з хлібом, подружжя знайшло вихід не з підручників педагогіки та психології, а свій власний. Вони купили по буханці хліба кожній дитині і вранці, відправляючи дітей до школи, поклали їх до портфелів. Діти були збентежені. Навіщо? Ми не хочемо їсти! Ми не голодні! Тоді Ніна Іванівна та Віталій Олексійович зібрали їх разом і сказали, що, якщо так, то не треба ховати хліб, у вас його завжди буде вдосталь. З того дня схованки хліба залишилися у минулому. Це лише один епізод з життя цих людей, а скільки таких епізодів було протягом 28 років.

Коли чуєш про цих людей і не знаєш їх особисто, складається враження, що вони небожителі, які простерли крила над своєю оселею, не пускаючи до неї зло і ненависть. І тільки тоді, коли знайомишся з ними особисто, розумієш, що це - звичайні люди! Звичайні на перший погляд, а от коли зазирнеш їм у очі, то розумієш, що в тих очах світиться вогник вселенської любові матері та батька.

Ольга Лало,

заступник директора Центру соціальних служб для дітей, сім'ї та молоді

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
live comments feed...