Про тих, хто рятував світ: інтерв’ю з ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС першої лави

Кожного року в середині грудня, згадують, зазвичай, ліквідаторів - людей, які врятували від немирного атома значну частину людства. Сьогодні наше інтерв’ю з одним із них. Віталій Мешко – уродженець Новомосковщини, чорнобилець-ліквідатор, який був в перших лавах борців з наслідками страшної катастрофи.

- Віталію Васильовичу, ви пам’ятаєте від кого саме дізналися про аварію на атомному реакторі в Чорнобилі? Яка була Ваша реакція на те що сталося?

Дізнався про аварію на реакторі, як і усі, з засобів масової інформації. Ніякої особливої тривоги ні в мене, ні в оточення це не викликало. Працювати й жити продовжували як і до цього. Навколо буяла весна. Люди займалися своїми дачами та городами. Готувалися до травневих свят... Тодішні ЗМІ повної інформації не давали. Зрозуміли усі, що трапилося щось надзвичайне, щось страшне, вже з повідомлень про перші смерті, про загиблих пожежників та про початок евакуації населення. Це вже був травень-червень 1986 року.

- Де і ким Ви на той час працювали? Хто саме Вас направив в Чорнобиль? Як це було? Як (чим) їхали?

Працював я в Спецуправлінні – 12 «Укрнафтогазбуду» - прокладали газопровід «Уренгой-Помари-Ужгород». Був у нас бригадний підряд. Тобто, отримували завдання і здавали виконану роботу «під ключ». В підприємстві вирішили командирувати в зону саме нашу бригаду. Я мав повне право відмовитися, бо строкову службу проходив на ядерному полігоні в Семипалатинську. Там саме виконував завдання по охороні та дезактивації зони випробовувань. Та, як я вже сказав, у нас кожен член бригади мав свої завдання і ділянки роботи. Вийшло так, що потрібно було їхати. Хоча, в разі моєї відмови, заміну то, все ж, знайшли б. От ми і поїхали повним складом бригади. Везли нас на автобусі. Облаштували в селі Оране, в технічній будівлі (в олійниці) – 30 кілометрів від зони реактора.

- Відразу ж, як приїхали в Прип’ять, чи вразило Вас там щось, наприклад руїни 4-го енергоблоку? Чи відчували Ви там, у той час, що місцевість заражена і смертельно небезпечна?

Ліквідовувати наслідки аварії довелося в спекотному липні, через 2 місяці після вибуху. Реактор ще димів. Концентрація радіаційних випромінювань була дуже високою. Що мене найбільше вразило – це безлюдність. Зовсім пусті села. Блукали коні, корови та інші свійські тварини. Та ще - жвавий рух спецтехніки в напрямку до атомної станції. Вразила пшениця на полях, яку вже ніхто не збере. В незвичності цієї картини була, звісно ж, якась моторошність. Руїни реактору шокували кожного разу, як ми мимо нього їхали. Та й з місця нашої безпосередньої там роботи реактор було видно. А до цього усього ще: зелене, яскраве літо, ...от тільки сосновий ліс стояв зовсім рудий.

- Де саме Ви працювали? Які були завдання?

Працювали, як я вже сказав, в безпосередній близькості від реактора. Нашим завданням було – не допустити попадання заражених грунтових вод в річку Прип’ять. Потрібно було «зварити» водовідведення. Саме зварювальними роботами на трубопроводі я й займався.

- Які вам видали засоби захисту? Що таке там було – санпропускник?

Нам видали бавовняні комбінезони. На роботу й з роботи нас возили через санпропускник. Дорога до роботи, і в зворотному напрямку, проходила через три таких пункти. А що перевіряли? – вимірювали дозиметром рівень радіації в автобусі і у робітників. Так нам поміняли три машини, тобто три автобуси відправили в «могильник». Ми ж кожного дня, їдучи з роботи, здавали свої комбінезони на обробку. Були у нас і індивідуальні дозиметри-накопичувачі. Але, по закінченню командировки, у нас їх забрали, і про показники на них нікого з нас не інформували.

- Чи відчували Ви саме безпосередньо в радіаційній зоні погіршення самопочуття, наприклад нудоту або запаморочення.

Ми були молоді. Самопочуття було більш менш нормальним. Важко було через спеку. Засоби захисту заважали дихати. Я, взагалі-то, на той час добре розумів що таке радіація, бо, як вже говорив, служив на ядерному полігоні. Знав про небезпеку яку очима не побачиш, але яка може бути смертельною. Все ж, намагалися дотримуватися вимог безпеки.

- Як організували харчування? Кожного дня, думаю, продукти та воду мали завозити з безпечних територій?

Годували нас відмінно. Харчі та воду привозили, звісно ж, з безпечної зони. Сніданок був перед виїздом. А так, як у зараженій зоні ми могли знаходитися не більше години-двох (в залежності від дозволу дозиметристів), то й обідали ми вже, прийнявши душ та перевдягнувшись, в їдальні в Прип’яті, вечеряли – в Ораному.

- Знаємо, що окрім роботи по ліквідації наслідків аварії на ЧАЄС, в Вашій біографії були й інші «гарячі точки». Це служба на ядерному полігоні в Семипалатинську та АТО.

Так, було. Якщо країна запитає, що я для неї зробив, мені буде що відповісти. Про те, що служив на ядерному полігоні в Семипалатинську я вже говорив. А в 2014 році, знаєте ж, війна, АТО. Як же сидіти, коли наших б’ють. Я пішов до війська в 2015 році. Воював в Пісках. Хочу сказати, що воювали і зараз воюють ще дехто з моїх друзів-чорнобильців, наприклад новомосковець Олександр Швед. Він і зараз в АТО. Але на офіційних заходах до роковин або вшанування ліквідаторів в Новомосковську чорнобильців-атошників жодного разу не згадали і слова доброго не сказали. На схід я та інші добровольці пішли, щоб не допустити створення отих недореспублік і в нашому краї.

- Розкажіть, будь ласка, про Ваше теперішнє життя, про родину?

Маю родину: двох синів, дружину, онуку, невістку. Намагаюся бути активним. От збираюся на заробітки до Польщі. До держави претензій не маю, бо держава – то держава, а я старався для Батьківщини.

- Як зараз самопочуття? Ви маєте статус ліквідатора першої категорії?

Так, маю статус чорнобильця-ліквідатора І-ї категорії. Про самопочуття…Сумне питання, не хочеться про сумне. Живу… Більшість моїх друзів по Чорнобилю вже пішли в інші світи, - вже не з нами. От, нещодавно, на жаль, в Новомосковську помер ще один чорнобилець – Олександр Лагуненко.

- Чи Ви є членом якоїсь місцевої спілки чорнобильців?

Ні, я не є членом жодної спілки чорнобильців, я вважаю, що може вони й потрібні, корисні саме ліквідаторам. Але я сам собі даю раду. Як прийдеться – звернуся може й у спілку. А мої нагороди за Чорнобиль – повага родини та людей.

З Віталієм Мешком говорила Ольга Кібарова