У Всесвітній дня серця «Інститут серця» та «Дарниця» представили подкаст «Серце бʼється». Гість — Борис Тодуров, кардіохірург і керівник «Інституту серця».
Тож, дізнаємось чому українці частіше стикаються із серцево-судинними хворобами? Як вчасно розпізнати тривожні симптоми? Навіщо регулярні чекапи та як війна, стрес і недосип б’ють по серцю?. Також, в дебютному подкасті — про доступність ліків в Україні, технології майбутнього і операції, що повертають до життя.
Чи можна сказати, що серце — це найголовніший орган людини?
Взагалі-то головним органом людини є мозок. Серце має певний романтичний ореол навколо себе, бо реагує на всі емоції. Але ми, лікарі, з медичної точки зору вважаємо: поки мозок живе — живе людина. Коли мозок вмирає — людина теж помирає. Це є критерієм для донорства: серце ще б’ється, а мозок уже мертвий. Тоді є певний час, коли ми можемо отримати дозвіл на забір органів — зокрема й серця.
Вважається, що серцево-судинні захворювання — одні з найпоширеніших у світі. Чому так? Ми досі не навчилися вчасно та якісно діагностувати й лікувати?
Я думаю, що саме серцево-судинні захворювання вийшли на перше місце тому, що люди почали жити довше. Ще в минулому столітті, коли середня тривалість життя була 35–40 років, це було не так. А сьогодні, коли середня тривалість уже понад 70 років, на перший план виходять фактори ризику, що створюють передумови для серцево-судинних хвороб: діабет, підвищений тиск, куріння, стрес, наш раціон. Усе це призводить до уражень серця і виводить серцево-судинні захворювання на перше місце.
Яка зараз ситуація із серцево-судинними захворюваннями в Україні та світі? Чим ми відрізняємося? І чим зумовлена ця різниця?
В Україні ситуація доволі драматична і радикально відрізняється від ситуації на Заході. Там від серцево-судинних захворювань помирають 35–40% у загальній структурі летальності. У нас — близько 67%, і ця цифра традиційно вже багато років коливається на рівні 65–67. Це можна пояснити нашою ментальністю: нас виховали ще в радянські часи зі зневагою до власного здоров’я, бо про нього «думала держава», яка піклувалася від дитинства — від новонародженості — і до старості.
На Заході інше ставлення: там є страхова медицина, люди сплачують за свою страховку і самі відповідають за стан свого здоров’я; дуже його бережуть, щоб бути спроможними працювати, заробляти і почуватися нормально. Тому наразі цей фактор — один із ключових. Взагалі-то медицина у нас непогана: є можливість робити діагностику, майже всі операції та маніпуляції, що зберігають здоров’я, доступні. Але саме ставлення псує статистику.
А чи можна це ставлення змінити? Чи можна таку систему запровадити у нас? Що для цього треба зробити?
Бачу, що молоде покоління вже почало змінювати ставлення до себе і свого здоров’я. Люди приходять родинами на чекап щороку. Не всі, звісно, але тенденція є: своєчасно приходити, міряти тиск, рівень холестерину, виявляти фактори ризику, робити аналізи і позбавлятися тих чинників, що призводять до хвороб серця. Сподіваюся, наступне покоління буде більш вихованим у плані збереження здоров’я і самоконтролю.
Часто чуємо: «у мене щось серце кололо/нило…». Які саме сигнали ми часто не помічаємо, а вони якраз говорять, що варто звернутися до лікаря і перевіритися?
Почнімо з факторів ризику, які можуть бути в житті будь-якої людини: гіподинамія, високий рівень цукру (ми споживаємо його на порядок більше, ніж потрібно організму), високий артеріальний тиск, діабет, підвищена вага, різні вроджені вади тощо. Важливо зменшувати всі ці фактори: займатися гімнастикою, стежити за своєю дієтою, контролювати рівень цукру і артеріальний тиск. У цьому немає нічого неможливого — людина, яка хоче зберігати своє здоров’я, може досить дієво вплинути і на стан здоров’я, і на тривалість життя у цьому світі.
Зрозуміло, що в групі ризику — ті, хто вже мають якісь захворювання. А стать впливає?
За статистикою чоловіки живуть на 10–11 років менше, ніж жінки. Жіночі гормони — естрогени — захищають судини, тоді як тестостерон може сприяти їх звуженню. Жінки реально живуть довше: у них менше уражень судин серця і судин загалом, менше атеросклеротичних змін — звідси і довша, і якісніша тривалість життя.
Чоловіки більш схильні до стресів, артеріальної гіпертензії, атеросклерозу, діабету. Тож стать — дуже важливий фактор ризику. Поширена думка, що чоловіки менше живуть, бо більше травмуються; але травми не займають такого високого відсотка в структурі летальності, аби пояснити статеву різницю тривалості життя.
Я працюю в новинах і часто бачу заголовки на кшталт: «серцево-судинні хвороби молодшають». Це так?
На жаль, так. Це пов’язано зі стресом, палінням, гіподинамією, змінами в харчуванні. Люди, які сьогодні п’ють пиво і заїдають чипсами, не сплять достатньо, мають високий артеріальний тиск і підвищену вагу, — відчують ці фактори ризику вже в молодому віці й матимуть або інфаркт, або інсульт.
За статистикою, наприклад, інсультів навіть більше, ніж інфарктів. До війни ми мали близько 110 тисяч інсультів і 50 тисяч інфарктів на рік. Отже, підвищений тиск, атеросклероз, діабет, тютюн вбивають людей набагато раніше, ніж у тих, хто цих факторів не має.
А є якісь цифри щодо паління? Людина, яка не палить, і людина, яка палить — наскільки різниться ризик?
В онкології ще з 1990-х порахували: людина, яка постійно палить, має приблизно у 20 разів вищий ризик захворіти, скажімо, на рак легень, ніж та, що не палить.
Що до серця — відкривши грудну клітку і дивлячись на серце, я можу майже зі стовідсотковою певністю сказати, чи людина палить. Судини серця у завзятого курця — тверді, «забронзовані», з бляшками і звуженнями: видно, що людина палить по пачці на день і вже у 45 має ураження, як у «звичайної» людини у 80. По легенях це теж видно — «чорні легені». Відповідно, ризики онкології в курців у рази більші.
Учора, наприклад, привезли жінку з розшаруванням аорти — нетипово для жінки і в такому ранньому віці. З’ясувалося, що вона палить по пачці на день вже понад 30 років. Паління вбиває організм швидше, ніж більшість інших факторів ризику. Навіть одна сигарета на день — це шкода, яку не компенсують жодні ліки чи процедури.
А якщо говорити про «сучасні» цигарки — айкоси, вейпи?
Це взагалі жах. Ми щойно були в Америці та Канаді, вивчали можливості трансплантації легень — у Бостоні, в інших лікарнях, у Торонто. У провідних центрах, що займаються трансплантацією легень, вже є окремі відділення для молодих пацієнтів, які потребують трансплантації саме після айкосів і вейпів.
Йдеться про дуже молодий вік — до 30 років. До 30 люди вже стоять у листі очікування на трансплантацію легень. Такі молоді дівчата, як ви, розумієте, лежать у відділеннях, чекаючи на орган. Після п’яти років вейпінгу вони руйнують легені настільки, що жодні ліки вже не допомагають — тільки трансплантація. Я, чесно кажучи, заборонив би електронні сигарети взагалі. На жаль, маємо дуже драматичні випадки саме серед молоді — і дівчат, і хлопців.
Як покращити ситуацію системно?
Це багатогранний процес. Перше — профілактика, як і в усьому в медицині. Вона має починатися зі школи: виховання в дусі правильної оцінки свого здоров’я як найбільшої цінності. Коли йду повз школу і бачу підлітків по 12 років «за парканом» із цигарками, і ніхто навіть зауваження не робить, — це катастрофа.
Профілактика має займати 50–70% «зусиль» від лікувального процесу — і це найефективніший важіль впливу. Друге — загальний рівень медицини: своєчасне обстеження, лікувальні заходи, за потреби — операції. Є люди, які народжуються з вродженими вадами серця — без жодних набутих факторів ризику — і їх треба оперувати в перші дні чи місяці життя.
Коли я прийшов у кардіохірургію новонароджених, їх практично не оперували — діти просто вмирали. Починали оперувати лише після 25 кг — тобто ті, хто не витримував, помирали раніше. Сьогодні рівні лікування, хірургії, діагностики в Україні загалом високі, у багатьох регіонах — майже європейські. Багато хто, виїхавши під час війни, повертається саме для того, щоб пройти нормальний чекап і лікування тут — бо в Європі це не завжди так просто.
Третє — спосіб життя протягом усього життя: харчування, вода, екологія, режим сну, режим харчування, управління стресом, фізичні навантаження. Це, думаю, щонайменше 30% «суми» здоров’я.
Борисе Михайловичу, ви у професії 38 років, і шлях починався з дитячої кардіохірургії. Сьогодні, озираючись назад, яка перша історія спадає на думку?
Багато що змінилося, але досі зустрічаю людей, яких оперував 30–35 років тому. Нещодавно передали привіт з Єгипту, з Каїра. У 1999 році мене запросили зробити кілька операцій новонародженим у Каїрському національному інституті серця. Тоді там майже не було дитячої хірургії.
Ми зробили 16 операцій і вже збиралися від’їжджати. До нас звернувся дідусь недоношеного хлопчика масою 2 кілограми 900 грамів. Він був головою адміністрації президента Мубарака — друга людина в державі — і попросив подивитися дитину: місцеві лікарі сказали, що шансів немає, хлопчик помре. У нього було відразу три вади: перерив дуги аорти, міжшлуночковий дефект перегородки і відкрита артеріальна протока. Я сказав, що можемо оперувати — ми були повним складом команди — але в центрі, де оперували, не було дитячих інструментів саме для новонароджених.
Ми знали, що необхідний інструментарій є в приватній лікарні неподалік (нас туди запрошували на екскурсію). Я попросив перевезти дитину туди, але дідусь відмовився: «Я — державна людина, друга за впливовістю в країні. Якщо оперуватимуть мого онука в приватній клініці — що скажуть люди?». Дитина помирала, а приватна клініка могла забезпечити кращі умови, але він насамперед подумав про «що скажуть».
Тоді ми організували перевезення інструментів і обладнання з приватної клініки до національного інституту, і вночі, близько другої години, почали операцію. Прооперували хлопчика — на щастя, він вижив.
Зараз йому вже 25–26 років, він готується до одруження, повністю здоровий. Усі три вади ми тоді скоригували так, що він не потребував жодних додаткових операцій. Це дуже приємно: десь далеко від України живе хлопчина, який колись не мав жодних шансів, але сталося так, що наша команда була там, звернулися саме до нас, знайшли інструменти й обладнання — і ми вночі, перед вильотом, зробили операцію, яка зберегла йому життя.
Таких випадків багато: я оперував у багатьох країнах. Радію, що зміг не просто врятувати життя, а й залишити добру пам’ять про українських лікарів. Колись мене зробили почесним громадянином Батумі — за перші 100 операцій, які ми там провели.
Тепер там існує українська школа, яка продовжує свій шлях — я цим дуже пишаюся. Колись я зробив першу операцію в Самарканді — АКШ (аортокоронарне шунтування) — і сьогодні там оперують за нашою методикою. Наступного тижня їду до Ташкента — запросили на лекції, майстер-клас і кілька складних операцій. Нас знають, нас запрошують, і під час війни це особливо важливо: ми показуємо, що Україна — держава, яка рятує життя не тільки в себе, а й поза межами країни.
Це лише одна історія з тисяч, які ви маєте. Ви врятували життя вже понад 17 тисячам людей. Із часом, мабуть, почуття «притупляються» — але що відчуває людина, яка, по-перше, врятувала стільки життів?
По-перше, це наша професія. Вона романтична, і водночас — найкраща у світі. Ми на робочому місці, у робочий час виконуємо велику місію — відчуваємо себе рятівниками; від кожного слова і рішення інколи залежать десятки життів. Це велика відповідальність і особливий спосіб життя.
Відчуття дуже гарні, бо наші життя наповнені добрими справами. Розумієш, що живеш недарма. Жодна інша професія, на мій погляд, не має настільки великого сенсу, як медицина: лікарі, медсестри — благороднішої професії не існує. Люди, які обрали її, — щасливі. Адже життя колись закінчиться, і в його кінці треба мати що згадати з доброго.