Вдохновленные осенью: поэтическая страница

НАТАЛІЯ КАЛИТА

ДОЩ

За вікном плаче дощ,

В душі сум навіває,

Одягнув макінтош,

Й сумну пісню співає.

Не сумуй, старший брате,

Не рони свої сльози,

На пісні ти багатий,

Не страшать хай морози.

Пригадай, як потішно

Грався вітер хмарками,

А потім, втомившись,

Пригорнувсь, мов до мами.

3

Посміхнися, мій брате,

Ти на щедрість багатий,

Напої спраглу землю,

Вбрану в одяг зелений.

Не сумує вже дощ,

Десь подався з хмарка ми,

Скинув свій макінтош,

Й заграє десь з зірками…

19.11.2015

НАД САМАРСЬКИМ ПЛЕСОМ

Над плесом Самарським місяць зійшов,

Мов в люстерко, в воду заглядався,

Шукав він щось, чи що знайшов,

Таким розгубленим здавався…

Над річкою щось вербам шепотів,

Вплітаючи срібло в розплетені коси.

А поряд дуб старезний бурмотів:

«Награється з тобою і по світу розголосить!»

Гойдався далі місяць в рясному чабреці,

І росяні трави його обіймали,

На згадку – затиснув щось у руці,

Про мандри свої він на небі згадає.

А далі ще довго степом блукав

Він мріяв про що, і на що сподівався,

Оманливе щастя, мабуть він шукав,

Про це він мені одній лиш зізнався…

Замріяно місяць небом блукав…

11.08.2016

ВАРЧЕНКО ТЕТЯНА

* * *

Хочу прильнуть

К твоим губам

И ощутить их жажду,

И напоить их

Поцелуями - до дна…

Тебя люблю,

Твоей любви

Я жажду…

Не допусти,

Чтоб я была одна!

Хочу с тобой я

Слиться в бесконечности

Желания,

Которое,

Как нить,

Идёт к нам

От истоков мироздания,

Чтоб нас

В восторг любви

Соединить;

Чтоб, пережив

Наполненности нежность,

Мы - вновь! -

Взлетели

Ввысь и в синеву

И возвратились,

Пережив безбрежность

Мечты,

Что воплотилась

Наяву…

* * *

У золото вдягнений ліс,

Доріжки засипані листям,

Чатує на здобич лис,

Калина - в багрянім намисті...

Повітря прозоре - хоч пий (!)

І плесо ніде не здригнеться,

На обрії - білі хмарки

І сонце вгорі не сміється.

А ранком - уже холоди

І - глибше небесна просинь...

Нечутно в ліси і сади

Заходить хазяйка-Осінь.

АНТОНІНА ПІДМОГИЛЬНА

МОЯ ДУША У МРІЯХ ПОСПІША

Туди, де степ зійшовся з небокраєм,

Моя душа у мріях поспіша,

В дитинстві уявлялося це раєм,

Ця думка й досі ще не полиша.

В степу завжди цілющі аромати,

Безмежний простір, воля для думок,

На повні груди хочеться співати,

Вплітать слова римовані в рядок.

Зріднитися із квітами й травою,

І жайвором злетіти у блакить,

Умитися цілющою росою

І крапелькою стати хоч на мить.

Хай вітерець легенький заспіває,

Мої думки окрилені втіша,

Туди, де степ зійшовся з небокраєм,

Моя душа у мріях поспіша.

Перший поцілунок

Ми удвох сиділи коло ставу,

Ти мене за плечі обіймав,

Тихий вечір проводжав заграву,

Соловейко чарівний співав.

У обіймах ніжних, полохливих,

Радісно мій погляд зустрічав,

І у згоді двох сердець щасливих,

Перший раз мене поцілував.

І пірнула в тихий став зірниця,

Соловей на мить якусь затих,

Цей цілунок й досі мені сниться,

З присмаком солодких уст твоїх.

РУСЛАН ПИВОВАРОВ

Молю я времени теченье,

И быстротечный ход часов,

мне подарить на день забвенье,

Закрыв сознанье на засов.

Чтоб мимолётно пробегали

Мгновенья будущего дня,

И незаметно приближали

К моменту счастия меня.

Чтоб образ той, которой грежу,

Увидеть мог я наяву,

О ком во сне ночами брежу,

А днём мечтой о ней живу.

Обнять прелестное созданье,

И сладких губ нектар испить,

И учащённое дыханье

Её с волненьем ощутить.

Томленье тягостной разлуки

Разбило разума покой,

Тяну с мольбою к небу руки

Тебя увидеть, ангел мой.

ВАЛЕНТИН КОТОВ

ПО ГРИБОЧКИ

«По грибочки ходили?» - спросила она.

Что вам слышно, читатель в вопросе?

Предо мною стояла стара и больна

Чья-то мать на дорожном откосе.

Чья-то бабушка, может, пока, и жена…

Невозможно смотреть и поверить:

Что за трудная жизнь ей была суждена?

Чем страданья былые измерить?

Всё прошла. Всё стерпела: бомбёжку, расстрел,

Холод, голод, болезни, разруху.

Волос, чёрный когда-то, давно побелел.

Что осталось от зренья и слуха?

А ведь был, был когда-то сиреневый май:

Молода, весела и красива.

На свиданье спешила и чувственный рай

Ждал её под плакучею ивой.

Ах, ты, жизнь! Что ж ты так беспощадна всегда

К тем, кто сил не жалел год от года,

Кто отдал и отдаст все богатства труда,

Даже жизнь для страны, для народа?

«По грибочки ходили?» - легко угадать:

Под рукой - золотое лукошко.

Любит каждый грибник в октябре собирать,

По-народному, «синюю ножку».

Я стоял, оглушён исхудалостью ног…

Как же груз-то такой дотащила?

Даже сам дачный хлам сразу сдвинуть не смог.

А откуда у ней эта сила?

Устремила ко мне благодарно глаза…

И с ресницы дрожащего века

По щеке покатилась сухаря слеза,

Как упрёк уходящему веку.

«По грибочки ходили?» -А, видно сама

Далеко с лучезарным рассветом

Уходила грибные искать «закрома»

В невозвратно ушедшие лета.

Я пошел. Оглянулся. Она продолжала стоять.

Верно, бедная, тяжко дышала…

Может, вспомнила что-то из детства опять…

Может, мужа на фронт провожала…

РУСЛАН ПИВОВАРОВ

ОСЕННИЙ ВЕТЕР

Осенний ветер, чуть качнув,

Осенний лист сорвёт сквозь ночь,

Во тьме холодной утонув,

Он, как беглец, несётся прочь.

Ему не ведом сна покой,

И чужда жизни суета,

Он не отшельник, не герой,

Он царь, простор его страна.

Ветер странствий, вольный ветер,

Ты не знаешь лучше неба ничего.

И, наверно, нет на свете,

Что могло б уйти от взгляда твого.

Для ветра никаких пре град,

Ни времени, ни расстояний,

Он весел и свободе рад,

И нет проблем, и нет желаний.

Осенний ветер, чуть качнув

Озябший лист, умчится прочь.

И осень, жалобно всплакнув,

Нас окунёт в седую ночь.

1993

НАШИ ГОСТИ:

НАТАЛЬЯ ПУШКАНЦЕР

Кому когда "черту " начертят -

Никто нигде ответ не даст.

Судьба как хочет - крутит, вертит,

Не выбирая рангов, каст,

Не разбирая стар иль молод,

Ей безразлично положенье,

Ей всё равно - жара ли, холод,

Победы или пораженья,

Что чья-то песня недопета,

И чей-то голос замолчит...

Что ж... будут новые дуэты

И к счастью новые ключи...

11.10.17

ВЛАДИМИР СМИРНОВ

Зачем запреты раз уже

Дряхлеет плоть, и жизнь - к закату?

На самом верхнем этаже

Любому виден час расплаты.

Мы все придём когда-нибудь

К черте последней, без отсрочки

Закончить с миром этот путь,

Уснув навек… поодиночке…

Раздав на память среди тех,

Кто остается жить на свете,

Фонтан желаний, нежность, смех

И песнь, не спетую в дуэте…

10 10 17

ВЕРА ПОЛОВИНКО

Україно, моя синьоока!

Україно, моя рушникова!

Небокрай, та – поля, та – гаї,

та співучі, в гаях, солов’ї,

що щебечуть на ранній зорі…

Ти земля моя мила, чудова!

Запашна ти моя! Хміль садів,

що хвилюють та ніжать весною…

Ти з дитинства, як матір, - зі мною!

Чарівливу люблю твою мову,

та тужливий і сонячний спів.

Україно, моя синьоока!

Котить хвилі могучий Дніпро.

Сонце ранком пресвітле зійшло…

Скільки б літ на землі не пройшло,

та пошана до тебе – глибока.

Світанкова молитва – за тебе,

Моя світла та ніжна земля!

За пшеничні, безкрайні поля…

Сива матінка ніжна моя,

я люблю тебе, рідна, до неба.

28.08.2017р.

м. Київ.