Осенние этюды: поэтическая страница

АНТОНІНА ПІДМОГИЛЬНА

ОСІННІЙ ЕТЮД

В чеканні злив і бабиного літа

Пливуть осінні, тихі небеса,

А вітер грає в сонячні трембіти

І вабить погляд золота краса.

Вночі сіяють наче очі, зорі,

І тихо гаснуть у ранковій млі,

На зміну їм в ранковому просторі

Прощаючись, курличуть журавлі.

Ясну красу осіннього світанку,

Черпає сонце золотим крилом,

Всі кольори до краплі, без останку,

Розсипав нині вітер над селом.

Стоїть немов в намисті горобина,

Багряний лист тихенько шелестить,

Нам кетяги протягує калина,

І жовтий лист спадає кожну мить.

Де золотих потоків сяють бризки,

Тендітні, ніжні, милі, чарівні

Стоять в задумі молоді берізки,

І сяють, наче сонце в вишині.

Ранкові роси, ніби ненароком,

Злегенька босі ноги холодять,

Це просто тихо, непомітним кроком,

Красуня осінь йде володарювать

ВАЛЕНТИН КОТОВ

ЗОВ ОСЕНИ

Полоской яростного света

Горит осенний злой закат,

Как отголосок поздний лета,

Зовёт и манит нас назад.

щи, Зовёт в сиреневые ку

В палаты тайные весны.

И голос этот всемогущий

В нас оживит былые сны.

Как будто всей листвой опавшей

Окрашен нежный неба край.

И ты, суровый и уставший,

Стихи на память подбирай

И всё тяжелое и злое

Уйдёт в осенний тяжкий дым,

А белым саваном укроет

Зима дыханием седым.

****

Вся листва - на земле. Лес спокоен и светел.

Не шумит буревей.Не слезятся дожди.

Год промчался стрелой. Я его не заметил.

Не успел прошептать: «Не спеши, подожди».

Помню только весну и грозу на рассвете.

И сирень. И черёмухи ангельский цвет.

И тебя в ноябре непорочную встретил,

Словно юности давней желанный привет.

Что же делать? Грустить?

Не хотелось бы… Но!

Жизнь нельзя повторить:

Жизнь, увы, не кино

НАТАЛИЯ КАЛИТА

ОКТЯБРЬ

Уже октябрь стучится в двери,

Венчая осень жёлтою короною,

И можешь верить, иль не верить,

Но может осень быть то грустной, то

задорной.

Ещё листва багряно-жёлтым цветом

т полюбоваться дивною палитрою, Мани

А то туманной дымкой на рассвете,

И тихою вечернею молитвой…

ЗІГРАЙ, СКРИПАЛЮ

Зіграй, скрипалю, про мою любов,

Щоб скрипка сміялась і ридала,

Слова кохання почути хочу знов,

Щоб знову, як колись, душа співала.

Зіграй, скрипалю, як в останнє,

Щоб цю мелодію коханий мій почув,

Його щоб серце не краяло вагання,

Мою щоб ніжність він відчув.

Хай замість слів - мелодія звучить,

Розпалює хай пристрасть і бажання,

Я від коханого бажаю знов почуть

Що я для нього - люба і жадана.

Зіграй, скрипалю, про мою любов…

РУСЛАН ПИВОВАРОВ

***

Листьев опавших кружит хоровод,

С ветром танцуя свой вальс.

Солнце, как призрак, в тумане плывёт,

Осень играет для нас.

Ветер-бродяга берёзку качнул,

Ветвями резвится шутя,

Он белой красавице тихо шепнул:

«Ты не забыла меня?»

«Помнишь ли, милая, ласки мои,

Нежные, словно роса,

Помнишь, как звёзд нам светили огни,

Искрясь серебром в небесах?»

Берёзка, смутившись, склонилась слегка,

Послышался трепетный вздох,

Дрожит от волненья на ветках листва,

Слезинка скатилась на мох.

Но ветер мгновенно слезу подхватил

И бережно к сердцу прижал.

«Чего же ты плачешь? - с мольбой он спросил.-

Я так этой встречи ждал».

Подняв тёплый взгляд на повесу дружка

И счастье не пряча своё,

Берёзка ответила, что нелегка

Разлука была для неё.

Но тонут слова в поцелуе его,

И оба забыли о них,

И не было мига милее сего

Для этих влюблённых двоих.

Раскатами грома гроза разнесёт

О празднике свадебном весть,

Венчальную песню им осень поёт,

Листва закружилась в их честь.

И всё же бывает когда-то конец

Весёлым и шумным пирам.

Окончился праздник, жених снял венец,

Сказав, что в дорогу пора.

Ведь ветер не может на месте сидеть,

Возможности нет удержать

Того, кто рождён для того, чтоб лететь,

Ему ли покоя желать.

И он улетел, а берёзка опять

Осталась, тоскуя, одна.

И снова придётся ей милого ждать,

Так было, так будет всегда.

ЕММА ШАПОВАЛОВА

ОСІННЯ БЕРІЗКА

Яка красива восени берізка:

Одягла сережки, золоті підвіски.

На білу шию янтарне намисто,

Виблискує на сонці чисто-чисто.

У парчевій сукні серед чорних осокорів

Стоїть тендітна, ніжна, білокора.

Бувають і жінки осінньої пори,

Чарують око, як берізки восени.

Пізня осінь на зиму повертає,

Падолист золоті сережки зриває,

Ревнивий вітер сердечками тріпоче,

Берізка золото осіннє скидати не хоче.

Так і розкішна жінка осінньої пори

Не хоче втрачати Богом дані дари.

Одягає вишиванку з білими мережками,

Прикрашає себе пекторалі сережками.

Милуюся жінкою і берізкою здаля:

Серце радість і щастя любов звеселя.

Бережіть, красуні, Богом даний природний цвіт,

Чарівна краса врятує від бруду світ .